Циркові видовища демонструвалися в місті з незапам'ятних часів. Еквілібристи, скоморохи, вуличні гімнасти та кулачні бійці, які розважали публіку, відтворені на фресках Софійського собору. Коли 1797 року до Києва з Дубна перевели знаменитий Контрактовий ярмарок, почали з'являтися балагани, в яких виступали акробати, жонглери, силачі. Виходили на арену і іноземці – переважно канатоходці, клоуни, наїзники і дресирувальники хижих звірів. 

Перший в Києві стаціонарний цирк-театр «Альказар» був відкритий у 1876 році австрійцем Ігнатієм Собботом на ділянці, купленій французом Огюстом Бергоньє ще в середині 70-х років, на розі вулиць Фундуклеївської і Ново-Єлізаветської (зараз вулиці Б. Хмельницкого і Пушкінська), в якому зараз знаходиться Національний театр імені Лесі Українки. Тут давали пишні вистави 60 артистів, балет з Неаполю, клоуни з Лондона, оркестр з 35 музикантів, а також показували кінні номери за участю до 40 коней. Проте вкладені в програму кошти не окупилися, тому перший стаціонарний цирк-театр «Альказар» закрився вже наступного сезону, а приміщення власник здавав гастролюючим театральним трупам. В місті Києві продовжували працювати пересувні циркові трупи.

У березні 1903 року Київська Міська дума зажадала від міської управи створити спеціальну комісію із зведенням стаціонарного цирку. Її очолив відомий київський архітектор Георгій Шлейфер. Комісія добилася виділення земельної ділянки на Бессарабській площі (місці нинішнього критого ринку) і доручила будівництво цирку підприємцю та дресирувальнику Петру Крутікову. 1 березня 1903 року Крутіков пише листа Губернатору з формальним проханням дозволити йому побудувати цирк «в садибі № 7 по Миколаївській вулиці Палацової ділянки» (вул. Городецького). І вже 23 листопада 1903 року цирк «Hippo-Palace» («Кінний палац») Крутікова розкриває двері для публіки. Це був найбільший у Європі цирк – цегельний, двоповерховий, оснащений за останнім словом техніки, з вбиральнею, – раніше кияни бачили подібне лише в театрах, а в цирках-шапіто дивилися виставу, як і зараз, - у верхньому одязі. До речі, пальто, шинелі і шуби рекомендувалося здавати в гардероб ще і тому, що в залі було тепло – в «Hippo-Palace» було парове опалювання.  А просторий триярусний зал містив величезний скляний купол над манежем та електричне освітлення. Кожного з 2000 глядачів чекало зручне крісло (після шапіто з його дерев'яними лавками така розкіш приголомшувала). Щороку цирк Крутікова збирав своїх шанувальників.

4 вересня 1941 року в Київському цирку відбулася перша вистава нового сезону. Глядацька зала, як і в мирний час, була переповнена. Однак у всьому відчувалася близькість фронту: багато глядачів були з протигазами, у фойє ходили військові патрулі, по всьому цирку були укріплені покажчики, що повідомляли глядачам і артистам, куди направлятися в разі повітряної тривоги. Та вже після вистави, тієї ж ночі будівлю Київського цирку було повністю зруйновано фашистською бомбою.

Як і сьогодні, артисти Київського цирку власною ініціативою проводили збори коштів до фонду оборони. Наприклад, були зібрані гроші на будівництво бомбардувальника, який вирішили назвати – «Радянський цирк». Багато хто з тих циркових артистів, що боролися в роки війни зі зброєю в руках, організовували циркові бригади та в години затишшя влаштовували для своїх бойових товаришів імпровізовані концерти.

Після звільнення Києва у серпні 1944 року на площі перед входом до Центрального стадіону, поряд з Театром музичної комедії відкрив сезон цирк-шапіто. Кияни з нетерпінням чекали зустрічі з життєрадісним, святковим і барвистим цирковим мистецтвом.

Сучасна фундаментальна споруда Київського державного цирку зведена у 1960 році на площі Перемоги, 2 (проект архітектора В. Жукова), відповідає всім вимогам європейського циркового будівництва.

У 1998 році Київський державний цирк отримує статус Національного цирку України. Це дало йому юридичне право називатись головним цирком України. На його базі створюється більшість нових номерів, що потім гастролюють по всьому світу.

З 2012 року Національний цирк України очолює Народна артистка України та СРСР, відома дресирувальниця Людмила Олексіївна Шевченко, завдяки якій Український Цирк стає невичерпним джерелом бадьорості та радості, веселощів і оптимізму, де діти поринають у світ чудес, а дорослі - мають нагоду знову долучитися до світу добра і краси.